Чого ви хочете насправді?

Багатьом з нас знайома ідея: «Що ви віддаєте, те й одержуєте». Однак ми схильні переносити дію цього принципу з себе на інших. Коли ж ми усвідомлюємо, що «найцінніше» в житті приходить не від інших, а з нашої ж душі, це може зробити нас одночасно смиренними й сильними. Але істину і глибину цього принципу ми здатні привнести в життя тільки в контексті взаємостосунків з іншими.

Якщо на мить ми замислимося над питанням, чого найчастіше ми хочемо від інших, то відповідь в основному зводиться до двох або трьох понять. Ми хочемо, щоб нас приймали і цінували, а іноді потрібне просто схвалення. Дехто вважає це первинними потребами нашого раннього дитинства, в той час як інші вирішили, що це наркотики класу А, здатні звести на ніщо все життя!

Корені прийняття і схвалення криються в любові. Яким же чином ці почуття можуть стати двома найсильнішими наркотиками? І те, й друге почуття – сильні прояви любові, коли виражаються безумовно. Тож як вони можуть поставити під загрозу наше щастя і парадоксальним чином позбавити нас почуття істинної любові?

Все це починається з «тренінгу схвалення», який полягає в тому, що в нашу свідомість входить переконання, що любов дарують… за певних умов! Коли ми робимо те, чого хочуть «вони» (батьки, вчителі…), вони задоволені та виражають своє схвалення, яке відчувається як хвиля огортаючої вас приємної теплої енергії. Якщо ж ми не робимо того, чого хочуть «вони», то ми не одержуємо схвалення і нас не «омивають» теплі хвилі любові. В якийсь момент ми починаємо думати, що любов приходить тільки від великих людей і що ми несемо відповідальність за їх щастя, за щастя інших людей.

Коли ми виходимо з дитинства й входимо в підлітковий період, бажання схвалення трансформується в бажання, щоб нас приймали і цінували. Навіть коли ми одержуємо це без всяких умов, ми все одно за звичкою будемо внутрішньо відчувати страх, що нас перестануть цінувати. Інші відчують цю потребу, змішану з тривогою, і таким чином гра, якій нас навчили наші батьки, під назвою «емоційний шантаж» розшириться за рахунок нових учасників – наших друзів та знайомих. Ступінь потреби, а значить і розмах гри варіює залежно від кожної конкретної людини.

Намагаючись зробити інших щасливими з переконанням, що ми це можемо, ми продовжуємо «ростити» в собі прагнення того, щоб інші постійно визнавали, що у нас це виходить!

Коли ми дорослішаємо, на зміну нашим батькам приходять начальники і навіть партнери – як джерела схвалення та прийняття. Якщо ж вони не проявляють своїх позитивних емоцій по відношенню до нас, ми звертаємось за належною «дозою» до своїх друзів або ж ідемо шукати когось, часто підсвідомо, хто зробить нам ін`єкцію схвалення.

Якщо ми не одержуємо регулярно потрібну нам дозу схвалення/прийняття, тоді з`являється тривожність і роздратування. Зазвичай ми не бачимо «внутрішній зв`язок» між своєю потребою в схваленні і тривожністю. Єдиний спосіб звільнитись – піддатись детоксикації: очистити свою свідомість. Перш за все із свідомості треба прибрати переконання в тому, що ми повинні одержувати любов від інших у вигляді їх прийняття й схвалення. Друге, чого треба позбутись, це уявлення про те, що схвалення та оплески інших збільшують нашу цінність та гідність.

Потреба у схваленні та прийнятті – це не просто психологічне питання, але глибоко духовне, оскільки мова йде про любов. Коли прийняття та схвалення виражаються безумовно без наміру маніпулювати, це прояв любові на практиці. Але як тільки ми «хочемо» цього від інших, ми начебто хочемо любові. Але кожен раз, коли ми хочемо одержати любов в тій або іншій формі, ми не помічаємо, як пригнічуємо свою власну любов. Ми намагаємось спіймати любов інших, умовну або безумовну, і як тільки спіймаємо, зразу ж закриваємо себе, своє серце, щоб утримати спіймане схвалення та прийняття. Тому енергія нашої любові, енергія душі застоюється, не знаходячи виходу з-за стіни наших бажань і потреб.

Тут криється секрет остаточного звільнення від наших тонких залежностей. Це заключна стадія духовної детоксикації. Секрет полягає в тому, що треба свідомо віддавати те, що ми хочемо одержати. Це означає свідомо цінувати й приймати інших без найменшого бажання одержати щось навзамін. Спочатку – приймати, абсолютно без всяких оцінок та суджень. А потім – цінувати: цінувати існування інших людей, незалежно від того, чим вони займаються та яку приносять користь. Це можна виявляти словами або просто слати безмовні благословення з свого серця.

Чи визнають інші наше виявлення прийняття та схвалення - це зовсім не важливо. Якщо важливо, то ми, як і раніше, знаходимося в пастці своїх потреб. Вся справа в тому, щоб змінити напрямок руху своєї сердечної енергії: від бажань та потреб повернути в протилежний бік. Коли ми це робимо, ми виявляємо, що сила любові, яку ми прагнемо одержати від інших, ніщо в порівнянні з тим, що вже є у нас всередині. Просто ми не можемо одержати до цього доступ, до тих пір поки не почнемо це віддавати!

Коли ми запалюємо полум`я свого власного серця, оживає істинний сенс і значення принципу «що віддаєш, те й одержуєш». Дарувати любов – означає звільнити себе від потреби одержувати любов. Ми «одержуємо» щось взамін, одержуємо нагороду, але вона – не від інших. Вона виявляється як «внутрішня нагорода» у вигляді свободи від бажань, потреб і залежності. В результаті всі наші емоційні залежності й тривоги починають зникати. Почуття незахищеності розчиняється, і йому на зміну приходить відчуття повної безпеки: немає сенсу боятись, що ми не одержимо від інших любов в формі схвалення або прийняття, адже ми самі і є любов.

Подарувати прийняття іншому – означає очистити і вилікувати своє серце, позбавивши його від давньої та часто непомітної спраги. Тоді, щоб ми не одержали від інших, приймають вони нас або нехтують нами, це не впливає на нас. Ми залишаємося стабільними та незворушними.

Питання: Якого роду схвалення/прийняття з боку інших ви іноді намагаєтесь одержати?

Роздуми: Чому у нас розвивається «наркотична залежність» від схвалення, прийняття та позитивної оцінки?

Практика: Виберіть трьох людей з свого оточення і кожному з них даруйте щось: прийняття, схвалення або відчуття того, що ви їх цінуєте.

(За матеріалами Майка Джорджа “Clear Thinking”)